До липи

Ти ще жива, моя стара шептуне?

А я гадав, що й пня вже не знайду.

Ти мріяти мене навчила на біду,

Ворушила поволі серця струни.

І,  певно, ждеш, що стану на коліна

Під твій густий, пахучий балдахін

І дам тобі, як в притчі блудний син,

Заглянути в своє сумління?

О, ні, не жди! Не той уже я нині,

І серце в мене, певно, не брильянт –

Зотліле зверху, з  жаром всередині…

На жертовник Свободи свій талант

Я  кинув і спалив без ладану і свічів…

За це життя мені сміється в вічі  

Співвітчизникам

Шлях рівний, певний – оком кинь, 

І синєвидна перспектива…

Майбутнє – життєдайна нива

І праця… кожний Божий день. 

Тут спір – не поміч. Він – гальмо…

Плече в плече, рука з рукою.

Одною призвані метою,

В одному напрямку йдемо.

Одне в нас сонце і Вітчизна, 

І дощ на всіх, і спека всім…

А якщо трапиться крутизна,

За руки взявшись, перейдім.

Покиньмо все, що нас ділило,

Хай блудний син заходить в дім.

Зігрівши душу наболілу,

Всепрощу хай знаходить в нім.

А тим, хто нас вернути хоче

Назад, в союзний скрут оков –

Наплюйте їм в злі, заздрі очі

І на багряний їх покров!

"Стежинами вузькими по полях..."

Стежинами вузькими по полях,

по толоках дитинство розлетілось,

десь скочило в полин, сховалося в житах

десь мохом, десь калиною зацвіло.

А потім сіло в лузі, на копиці,

погратись хмаркою, що топче сонця край, -

і бризнув кришталевий водокрай

з очей, що наче дві криниці…

Був такий день,

був май!

Дозвілля

Я часто приходжу сюди,

на ці стави, на лисі скали, 

під сосни мрії і журби,

де казки й духи ночували.

Тут вечори, мов образи,

а ранки – пташок фестивалі.

Сідаю, мов в концертній залі,

під кущ вільшини чи лози

і слухаю свою весну,

якусь дев’яту чи десяту,

пастушу вітрову кантату,

просту, безжальну, голосну.

І так прогаяв би весь день,

п’ючи повітря й зимну воду…

Але найде сюди народу 

під кожен кущ, під кожен пень.

І проженіть мій сон-міраж,

втішаючись купальним літом,

своїм привільним власним світом

і всім, що винесли на пляж.

Збираюсь мовчки, без жалів

шукати іншого закутку,

Де радостей нема, ні смутку,

життєвих зваб і зайвих слів.

І ти прибіжиш з райських лук

розважитись  дитячим  словом,

щоб засвітитися наново

сльозиною гірких розлук.

"Дихни на мене, ох, дихни..."

 Дихни на мене, ох, дихни

Медовим подихом весни!

Блакитним променем зогрій,

Нових бажань навій, навій…

Жени осінній супокій!

Рожевим пелюстком долонь

Діткнись моїх студених скронь

І шепни щось, і щось промов,

Щоб рушила жвавіше кров…

Зіпхни у щастя стрімголов!

Чому ж твій шепіт – тихий жаль, 

Чому на косах темна шаль?..

Не гріє погляд, а пече,

Чому з очей сльоза тече

Мені на зморене плече?

Дихни на мене, ох, дихни

Медовим подихом весни!

Блакитним променем зогрій,

Нових бажань навій, навій…

Жени осінній супокій!

Україні

Я, окрім тебе, іншої не маю.

Твоїм ім’ям нікого не назву! 

Україно, Вітчизно, милий краю,

Тобою лиш болію і живу. 

Тобою лиш горджусь показно і свідомо,

Як скарбом, даним долею мені,

Як островом на морі життєвому,

Куди ведуть дороги всі додому. 

До вогнища в батьківськім курені.

Хто я такий? Клітина твої крові,

Енергій творчих миттєва іскра,

Слабенький звук в твоїй дзвінковій мові,

В одвічнім змагу кривди і добра.

Кріпи ж мене надією своєю,

Думки мої нащадкам передай! 

Над серцем моїм, змішаним з землею,

Вони про тебе думають  нехай. 

Спомин

Спраглий серпень над полями.

Вітрець дзвонить колосками,

Сипляться жита.

Тонуть в мареві хвилини...

Сонце... небо без хмарини -

Тиша золота.

Думка десь взялась свавільна,

Закрутилася повільно:

Очі, коси, сміх...

Ах, це ти! Літа минули,

Ми про себе вже й забули...

Хто б сказати міг!

Заплелась коса дозріла

В веселкові барви зілля, 

В волошкову синь.

Так, це ти, моя розлуко,

Моя мріє, моя муко -

Твоя горда тінь.

Не співають жайворони,

Житні хвилі вітер гонить

Ген, на болота.

Тонуть в мареві хвилини...

Сонце, небо без хмарини -

Тиша золота